За своє коротке життя Євген Гребінка встиг чимало: писав байки, романи, повісті й оповідання. Його твори з 1833 року систематично друкуються в журналах і альманахах. Творчість Євгена Гребінки відіграла важливу роль у становленні української літератури. Його мудрі байки, проникливі ліричні вірші й прозові твори пройняті співчуттям до простого народу.
Народився Євген Гребінка 2 лютого 1812 року на хуторі Убіжище Пирятинського повіту (тепер у складі с. Мар'янівки Гребінківського р-ну Полтавської області) в сім'ї дрібного поміщика - штаб-ротмістра Малоросійського кавалерійського полку П. І. Гребінки.
У 1825-1831 роках Є. Гребінка навчався у Ніжинській гімназії вищих наук, одержав чин 14 класу. Улітку 1831 року повернувся додому, відвідав Лубни, гостював у Снітині в маєтку Новицьких (товариш по гімназії), пережив особисту драму через кохання до його сестри (описав у «Записках студента», 1841 р.).
На початку вересня виїхав до Пирятина. 7 вересня Пирятинське дворянство обрало Є. Гребінку обер-офіцером резервного ескадрону Малоросійського кавалерійського полку, який базувався у Переяславі. У грудні 1831 року вийшов у відставку і повернувся до Убіжища, де провів два роки, працював над «Малоросійськими приказками» (видані у 1834 р.), над подальшим перекладом на українську мову пушкінської «Полтави» (почав у Ніжині; перший уривок опублікував у «Московском телеграфе» № 17 за 1831 р.), яка вийшла окремою книжкою у 1836 р. Постійно їздив до Пирятина за кореспонденцією.
Служив чиновником, з 1835 року викладав словесність у Дворянському полку, з 1837 року - у військово-навчальних закладах. Був знайомий з О. Пушкіним, І. Криловим, О. Кольцовим. І. Тургенєвим, мав дружні зв'язки з Г. Квіткою-Основ'яненком, П. Гулаком-Артемовським, Л. Боровиковським, В. Забілою.
В історії української культури Гребінка залишився навічно як щирий учасник у вирішенні Шевченкової долі, коли брав участь у викупленні його з кріпацтва та допоміг видати «Кобзар» 1840 року. У 1836 році через І. Сошенка познайомився з Т. Г. Шевченком, підтримував його матеріально, допомагав у самоосвіті, взяв безпосередню участь у викупі поета з кріпацтва.
Гребінка дбав і про піднесення освіти рідного краю. 1847 року він організував приходське училище для дітей села Рудки (тепер - Гребінківського р-ну), надсилав для нього кошти. Про це й досі пам’ятають мешканці села.
У травні 1836 року виїхав з Петербурга до Убіжища. Пробув тут до вересня, відвідав Мокрицьких, писав «Оповідання пирятинця» (видав у 1837 році з посвятою своєму землякові В. І. Григоровичу). У травні 1840 року знову виїхав на Полтавщину.
Двічі відвідав село Рудку, де мешкав дрібний поміщик Ростенберг з онукою Марією Василівною. У Рудці перебував близько двох тижнів, написав тут свій широко відомий романс «Очи чёрные», присвятивши його М. В. Ростенберг:
Очи чёрные, очи страстные,
Очи жгучие и прекрасные!
Как люблю я вас!
Как боюсь я вас!
У травні 1843 року в черговий раз їде до Убіжища разом з Тарасом Шевченком. До маєтку прибули в кінці червня.
Лірична поезія Є. Гребінки українською та російською мовами з сьогоднішнього погляду є найяскравішою гранню творчості письменника. Краща з українських поетичних мініатюр - «Українська мелодія» («Ні, мамо, не можна нелюба любить») стала народною піснею. А російський романс на слова Гребінки «Очи чёрные, очи страстные» приніс авторові ще й світову славу.
Гребінка творчо переосмислив здобутки попередників у жанрі байки й надав їм ширшого жанрового звучання, ввівши в них українські реалії та думки, що відображають світогляд українського селянина. У байках Гребінки відбито соціальні суперечності тогочасної дійсності. Езопівською, сповненою алегорій мовою, він, бачачи соціальну й національну несправедливість тогочасної царської Росії, наважувався говорити сувору і сміливу правду. Майже в усіх його байках хижакам і гнобителям протистоїть проста людина, яка має здоровий глузд і мораль, і цим протиставляється автором багатіям, крутіям, здирникам тощо. Наприклад, у байці «Ведмежий суд» він викриває тогочасні порядки, продажність і корупцію в судових установах миколаївської Росії, де судді (Ведмеді та Вовки) за доносом Лисиці готові розтерзати жертву (бідолашного Вола) за те, що той лиш «їв сіно, і овес, і сіль».
Більшість байок Гребінки - «Зозуля і Снігур», «Сонце і Хмари», «Рожа і Хміль», «Школяр Денис», «Грішник», «Ворона і Ягня», «Вовк і Огонь» - своїм корінням сягають у народну творчість і побудовані на зіставленні двох моралей - панської і народної, хижацької і гуманної. Для своїх байок Гребінка використовує традиційні в народній творчості персонажі: Ведмедя, Вовка, Лисицю, Орла, а з другого боку постають Віл, Зозуля, Снігур, Ягня, Конопляночка. Завдяки цьому образи й ідеї його творів були зрозумілими для народу й виконували свою моралізаторську та повчальну роль.
У своїх байках, коротких мініатюрах, побудованих (як у драматичних творах) на протиставленні й зіткненні характерів, добра і зла, Гребінка досяг простоти й легкості стилю, влучності характеристики персонажів, завдяки чому його твори стали явищем в українській літературі того часу.
Євген Гребінка успішно виступав і як прозаїк, автор історичних повістей, нарисів та роману «Чайковський», присвяченого подіям визвольної війни 1648-1654 років. Цей роман Іван Франко називав улюбленим твором галицько-руської молоді 60-70-х років. Створено його на основі родинних переказів, оскільки мати Гребінки походила з роду Чайковських. У «Чайковському» Гребінка, продовжуючи лінію М. Гоголя, творами якого тоді зачитувалися Росія й Україна, створив широке епічне полотно, зобразив суворе життя козаків, їхню мужність і вірність у дружбі.
Велику популярність у другій половині XIX століття мали повісті Гребінки «Приключения синей ассигнации» та «Кулик», в яких він у традиціях гоголівських творів показав жорстоку владу грошей у тогочасному суспільстві.
Довідник з історії України
