Цього 2007 р. наповнилося  125 років від дня народження відомого українськогогромадсько-політичного та наукового діяча Дмитра Дорошенка. Дорошенко Дмитро Іванович (8.04.1882, Вільно – 19.03.1951, Мюнхен) — український громадсько–політичний і державний діяч, відомий історик і журналіст. Походив зі старого козацького-гетьманського роду Чернігівщини. Освіту здобув у Варшавському, Петербурзькому і Київському університетах. Підчас Першої світової війни був уповноваженим Союзу Міст на терені окупованим російським військом Галичини і Буковини. Після революції 1917 р. Дмито Дорошенко був призначений крайовим комісаром (з правами

генерального губернатора) Галичини і Буковини. Був (від партії Українські Соціал-Федералісти) один із засновників та членом Української Центральної Ради (1917). В серпні 1917 р. був іменований за голову Генерального Секрктаріяту УНР але відмовився й був обраний губернаторським комісаром Чернігівщини.
З травня по листопад 1918 року був Міністр закордонних справ Української Народної Республіки за часів гетьмана П.Скоропадського.
З 1919 р. в еміграції як чільний діяч українського гетьманського руху -Дорошенко професор українських вищих шкіл в ЧСР, Німеччині, Австрії і Польщі, перший президент Української вільної академії наук і головну увагу присвячував науковій академічній діяльності. 
У 1921 – 51 роки був професором Українського Вільного Університету у Відні, Парижі й Мюнхені на кафедрі української історії. Був професором Карлового університету в Празі (1926 -1936), директором Українського Наукового Інституту в Берліні (1926 – 31), професором на кафедрі Історії Церкви Православної Богословського факультету Варшавського університету (1936 – 39). У роках 1947 – 50 був професором Колегій св. Андрея у Вініпегу (Канада), дописний член НТШ (з 1923 р.) і багатьох інших наукових українських і чужоземних товариств.
Спадкоємець кращих традицій української історіографії 19 – 20 століть,  Дмитро Дорошенко перший з українських істориків дав науковий огляд історії України від найдавніших часів і не тільки як процесу історичного розвитку українського народу, але і як процесу розвитку української державності.
Дмитро Дорошенко автор близько 1000 наукових праць з історії України, української історіографії, історії культури, церкви та політичних взаємин  із Західною Європою (головне з Німеччиною), слов’янознавства тощо українською й багатьми чужими мовами.
Головні праці: „Нарис історії України” І – ІІ (1932 – 33), „Історія України 1917 – 23” І – ІІ (1932 – 1933, 2 видання 1955 р.), „History of the Ukraine” (1939, 1941), „Огляд української історіографії” (1923), монографії про Костомарова, Куліша, Антоновича, „Die Ukraine und das Reich. Neun Jahrhunderte Deutsch-Ukrainschen Beziehungen” (1941, 1942), „З історії української політичної думки за часів світової війни” (1936), „Православна Церква в минулому й сучасному житті українського народу” (1940), „Словянський світ в його минулому й сучасному”, І – ІІІ курс історії України (1921, 1923, 1942, 1947), та інші.
Велика монографія Дмитра Дорошенка про гетьмана Петра Дорошенка залишилася в рукописі (надруковані лише деякі розділи). Дорошенку належать численні огляди та рецензії в українських і чужоземних  історичних журналах. Його „Мої спомини про давнє-минуле (1901 – 14)” (1949) і „Мої спомини про недавнє-минуле (1914 – 20)”, І – ІV (1923 – 1924) займають визначне місце в українській мемуаристиці.