Де б не виступала Стефанія Облещук (з роду Бойчук), – чи то з хором, чи як солістка, – завжди зачарує глядачів своїм прекрасним голосом. А співає вона з раннього дитинства. Свій чудовий голос наслідила від батьків. У батьківській хаті багато співалося. Батько Стефан ще коли жив у Діброві, то мав свій оркестр. До Вербасу сім’я переселилася 1945 року. Мати Олена дуже гарно співала. Також дядько Микола Рудий грав на скрипці. Ще зовсім маленькою вчив дядько Стефанію співати. На свята і вільними вечорами родина збиралася у хаті Стефана і тут завжди лунав спів. У ті часи по хатах справляли пущення, відзначали різні свята і ювілеї. Українці спілкувалися українською мовою. Жили переважно в одній частині Вeрбасу, яка називалася Виногради.
Пані Стефанія розказує, що українці у Вербасі завжди збиралися на спільні зустрічі. Задовго до заснування українського Культурно-мистецького товариства у Вербасі ентузіасти готували свої виступи, робили постановки українських вистав.
– Я ще була малою дівчинкою, коли від мене на пару років старші дівчата і хлопці вже робили вистави. Мій брат брав участь у виставі “Наталка Полтавка”, а Слава Біленька грала роль Наталки Полтавки у виставі. Ще скоріше, в 60-х роках, були танці, виступи. Організаторами були Михайло Палівода і Микола Кіндзєр. Барановський пошив нам українські костюми. А співати я почала ще в школі. В рамках шкільних виступів я завжди співала українською мовою. На Червоній ружі в 1968 році я співала з Надією Біленькою і сама виступала, як солістка. Тоді й отримала нагороду за найкращий голос. У ті часи я співала в шкільному і міському хорах. Після закінчення основної школи обставини склалися так, що в середню музичну школу не могла вписатися, а навчалася у середній економічній школі. В середній школі проф. Райко Шоць завжди підтримував мою любов до української пісні.
Пані Стефанія згадує про ті часи з теплотою в голосі:
– Найперше з нами працювала Слава Біленька. Репетиції ми робили в Домі культури, де нам завжди виходили назустріч. Деколи проби були в парафіяльному домі. Ми були дуже великі ентузіасти. Пізніше багато з нами працював Ярослав Комбіль. Танці нам допомагав вивчати один хореограф, що не був українцем. Наша група ентузіастів – Надія Жуковська, Софія Токарик, Микола Литвинчук, Іван Кудєрський, Юрій Цап, Олександр Галькевич, Марія Руда, Надія Микитишин, Ярослав Комбіль та ін. – старалася зберегти рідну пісню і мову. З постановками вистав виступали і в інших місцях, де проживали українці. Побували в Кулі, в 1968 і 1969 роках побували з виставами в Інджії, де нас дуже тепло зустріли.
Стефанія у 1970 році вийшла заміж і спочатку жила в Німеччині, а 1978 року переселилася до Сремської Камениці. Але зв’язки з вербащанами тісно підтримувала. У 1990 році група ентузіастів з Кули і Вербасу заснувала оркестр, з яким Стефанія також виступала. Тоді в 1990 році вже було засноване і Культурно-мистецьке товариство “Карпати”. В ті роки вона завжди виступала з цим Товариством. Своїх дітей Ларису й Ігора з малих років вчила співати українських пісень, говорити українською мовою. Часто з дітьми бувала в Інджії на свято св. Миколая, на Різдво. Священиком тоді в Інджії був о. Петро Миронюк. Майже кожної неділі йшли на Службу Божу в Інджію, її чоловік Іван був з Інджії родом. У 1991 році вийшов компакт-диск зі записом 30-ти українських пісень, які виконує Стефанія з дочкою Ларисою. Разом із Товариством ім. Івана Сенюка виступали в Румунії.
– Я і моя дочка співали на різних заходах, балах, фестивалях разом із Товариством “Карпати”. У 1994 році ми з цим Товариством виступали в Україні на святкуванні Дня Незалежності України – у Львові, Ужгороді, Новояворівську. А в Україні перший раз я з чоловіком побувала в 1991 році, коли разом з іншими родинами з Вербасу – Шелембами та Комбілями – пливли кораблем по Дніпрі до Чорного моря. Побували в Одесі, Новій Каховці, Дніпропетровську, Києві. Відвідали могилу Т. Г. Шевченка в Каневі, де співали “Реве та стогне Дніпр широкий”. Шкода, що не побувала в рідному селі, звідки прийшов мій дід. До сьогодні зберігаю запис, де зазначено, що дід проживав у Тернопільській обл., у селі Стінка. Так тоді називалося це село.
У 2001 році, коли почав збиратися хор Товариства “Кобзар” у Новому Саді, Стефанія зі самого початку активно співала в цьому хорі. Спочатку репетиції хору вела Любов Радішич, а пізніше у 2004 році, коли головою Товариства вже був Мирослав Калинюк, хором керував Андрій Лаврик. Товариство тоді ще не мало свого приміщення, щоб підготувати виступ на Першому Фестивалі “Калина”, тому для цього збиралися в домі Андрія Лаврика в Петроварадині.
Діти Лариса і Ігор завжди співали разом зі Стефанією. Тепер дочка Лариса живе в Америці, де спеціалізувалася на англійській мові й залишилася працювати. У Філадельфії вона співає у церковному хорі в українській церкві і тісно пов`язана з українцями, яких там проживає чимало. Син Ігор був членом КМТ “Кобзар”, від матері також наслідив талант до співу. Але життєва дорога відвела його на машино-будівельний факультет Новосадського університету і тепер він також працює за кордоном. А Стефанія каже, що вона залишається вірна своїй любові до співу, до української пісні. Тепер активно готується до участі у Фестивалі “Калина”, який цього року відбудеться в Новому Саді.
