Минулого 2005 року сповнилося 120 років від дня народження о. Йосафата Жана, француза, який послужив і боснійським українцям

Ми, українці колишньої Югославії, дуже скоро забуваємо наших провідників людей, які відстоювали у минулому наше право на повноцінне існування на цих теренах. Це сталося і з о. Йосафатом Жаном. Минулого року сповнилося 120 років від дня народження цієї непересічної людини. Xто був цей український священик з французьким прізвищем і чому він важливий для українців Боснії і, зрештою, цілої колишньої Югославії?
Oтець Йосафат Жан народився у 1885 році в місті Сент Фабіен, у канадській провінції Kвебек. Його предки прибули до Kвебеку з Франції за часів кардинала Рішельє, отже, більше, ніж 300 років тому.
Молодий юнак у своїх пошуках за Богом вступив у Чин Oблатів і перенісся у західні степові провінції Kанади. Tам він починає контактувати з українськими переселенцями, в яких відчувався брак священиків. Він полюбив цей народ, який був католицької віри, але східного обряду, і вирішив не тільки прийняти українсько­візантійський обряд, але вивчити українську мову й культуру цього народу. Kоли до Kанади прибули перші Василіяни для служіння між українськими переселенцями, з ними зв'язався о. Жан.
У 1910 році у Монреалі він особисто зустрівся і розмовляв з Митрополитом Aндреєм Шептицьким. Незабаром був висвячений на священика і виїхав з Митрополитом до Галичини, щоб там вивчати українську мову і обряд.
У Галичині його застав початок Першої світової війни. Він активно включився в українські визвольні змагання, переважно як перекладач у дипломатичних переговорах. Спершу працював для Уряду ЗУНР, а відтак і для Уряду Української Народної Республіки, особливо у переговорах з Варшавою.
У 1921 році була скликана в Женеві перша сесія Ліґи Націй, на яку прибула і поважна делегація Уряду ЗУНР, у складі якої був і о. Жан. Вони там добилися визнання, що Східна Галичина не належить до Польщі, яка там має тільки тимчасовий мандат адміністрації.
Tут і скінчилося політичне служіння Україні о. Жана. В 1923 році у Відні він зайшов до Митрополита Aндрея, який плакав. По хвилині о. Жан довідався про причину горя Митрополита: його любі діти, українські поселенці у Боснії, були в небезпеці. Митрополит російської православної Церкви Антоній Храповицький висвятив на священика монаха Василіянина Василя Стрільчика і вислав його до Боснії переводити українців греко-католиків на православ'я. Митрополит Шептицький попросив о. Жана їхати до Боснії рятувати людей. Oтець Жан погодився і Митрополит, перевівши його у Чин Студитів, поблагословив його в дорогу.
6 серпня 1923 р. о. Жан вирушив у дорогу, спершу до Загреба, а відтак до Боснії. Спочатку він зупинився у Баня Луці, де зустрівся з о. мітратом Oлексою Базюком, який ще з 1914 року служив Апостольським адміністратором для українців-католиків у Боснії.
Першою проблемою новоприбулого українського священика французького роду було одержання права побуту в Боснії. Прибуття до Боснії ще одного греко-католицького священика православні серби зустріли вороже. Отець Жан мусив їхати аж до Білгороду, столиці Королівства Сербів, Хорватів і Словенців, щоби зустрітися з міністром релігії, православним священиком на ім'я Янич. Той йому дозволив поселитися у Боснії, але не дав ніякого письмового документу.
1 листопада 1923 року о. Базюк іменував о. Жана парохом для українців греко-католиків у колоніях Камениця, Стара та Нова Дуброва. Отець Жан одразу взявся до праці відновлення духовного і соціального життя українських поселенців. Він зустрівся з надзвичайно важкими умовами життя нещасливих галичан. Земля у тих околицях була неврожайною, терен горбистий і важкий для хліборобства. Тому, що діти виростали без жодної, бодай і підставової освіти, о. Жан зорганізував школу в Старій Дуброві. Так стався парадокс: француз учив українців як писати і читати по-українськи. Книжки о. Жан роздобув з Відня.
У той час праця православного священика Василя Стрільчика вже давала свої “плоди”. Деякі українці покинули прадідівську віру і пішли за цим авантюристом, якого підтримував уряд. Отець Жан був для них перешкодою, тому вони намагалися позбутися його. Одного разу, коли він прийшов відправити Службу Божу в Новій Дуброві, знайшов двері заблоковані металевою шиною, так що мусив залізати до церкви через вікно. Іншого разу, коли повертався з тої самої колонії, на нього з камінням напали деякі православні. Один камінь потрапив йому в обличчя. У квітні 1924 року, коли він разом з одним хлопчиною орав церковне поле, на нього напали два православні українці. Вони вимагали від отця, щоб покинув поле, і що воно вже не належить йому. Один його вдарив ломакою по голові і о. Жан упав. Отець мусив пішки подолати 30-кілометрову відстань до Прнявора, щоб одержати медичну допомогу.
Однак о. Жан не здавався. Він оскаржив нападників у суді за нанесення тілесних пошкоджень і за відібране поле. В результаті один з нападників був визнаний винним, а справа про відібране майно мала розглядатися у травні. Але до розгляду справи не дійшло. Натомість, 24 травня 1924 року, його запросили до прняворської поліції, де йому було зачитано документ, у якому міністр релігій Янич, той самий, який йому дозволив перебувати у Боснії, наказував о. Жанові покинути Королівство Сербів, Хорватів і Словенців. Щоб вияснити справу, отець Жан подався до Білгороду, де мав зустріч з урядовцем у міністерстві релігії. Крім того, Нунцій Ватикану в Білгороді говорив з Яничем особисто і одержав запевнення, що о. Жану не грозить ніяка небезпека.
Але це не була правда. Після повернення до Боснії йому відразу дали знати, що він має двадцять чотири години, щоб покинути Боснію. Отець Жан телеграфічно повідомив про це о. Базюка, посла Великобританії Янґа та Нунція. Жандарми його допровадили до Старої Дуброви, щоб він забрав свої речі. Там уже зібралися його вірні, щоб не допустити цього. Одначе нічого не допомогло і о. Жана відвезли спершу до Прнявора, а відтак до Загребу. Там отець Жан довідався, що його все таки не видворять з Королівства. Замість на поїзд, його посадили до тюрми, в якій він пробув два дні. Відтак його повезли до Білгороду, де він зустрівся з послом Янґом, Нунцієм та Яничем. Останній йому не радив повертатися до Боснії, бо місцева влада його там не хоче. Тому о. Жан був змушений перебувати якийсь час у Крижевцях, аж поки його справу не було вирішено, і він одержав дозвіл повернутися до Камениці.
Повернувшись до Камениці, він почав відбудовувати церкву і монастир, якого було підпалено перед війною. Люди взялися до роботи і невдовзі у Камениці постала церква, збудована з дерева і обліплена глиною. Вона мала бути тимчасовою, щоб послужити до кращих часів. Люди також призбирали кошти і на новий дзвін, так що церква і дзвін були освячені владикою Діонізієм Няраді кінцем вересня 1924 року.
Тої ж осені з монастирського виноградника випродукувано 3 500 літрів вина. Всі церковні борги були сплачені і добудовані ще деякі будівлі.
Того самого року до Камениці прибули монахи Студити: отець Никон Чусняк, брат Яким і ще один монах, який скоро повернувся до Галичини. Вони були у Боснії ще перед війною. За наказом Митрополита Андрея о. Жан тоді склав свої перші обіти у Чині Студитів.
Невелика група монахів взялася до праці, щоб відновити монастир і життя у парафіях. Від монахів Трапістів у Баня Луці вони одержали віз і двох боснійських коней. Результати праці скоро було видно. Села почали зростати духовно і економічно.Це знову стало терном в оці православних українців і місцевої влади. У грудні, коли о. Жан і брат Яким поверталися зі Старої Дуброви, їх заатакував православний українець. На дорозі йому став кремезний брат Яким, який гукнув: “Чи я урятував тобі життя, щоб ти втратив свою душу?”. Виявилося, що декілька років перед тим брат Яким вилікував цього чоловіка від важкої недуги.
Наступного разу, коли о. Жан повернувся з Баня Луки, застав біля церкви людей. Вони оповіли йому, що жандарми забрали монахів до Прнявора. Він зразу подався до Прнявора, де довідався, що монахів забрали до Баня Луки. У Баня Луці о. Базюк радив йому піти до владики Діонізія. Той вдався до влади, які випустили монахів на волю, але наказали їм покинути Боснію. Владика Діонізій радив о. Жану не повертатися до Боснії, бо очевидним був факт, що місцева влада не дозволить подальше існування монастиря. Владика назначив його парохом у Славонії у селі Сібінь. Отець Жан почав свою працю там у 1925 році.
Але о. Жан відчував, що там не його місце. Тому він написав листа до Митрополита Андрея Шептицького з питанням, що йому робити. Вже 1 березня 1925 року він одержав телеграму, щоб поїхати до Загребу. Там йому передали листа від Митрополита Шептицького, який пропонував йому поїхати до Канади, щоб там заопікуватися заснуванням студитського монастиря. Отець Жан згодився на цю пропозицію. У березні 1925 року він на кораблі “Авзонія” виїхав з англійського порту Ліверпуль у напрямку Канади.
Так закінчився боснійський період життя цього невтомного священика. Йому не вдалося відновити монастир Отців Студитів у Камениці, який був так потрібний українському народові у Боснії. Зникнення монастиря стало важким ударом для наших людей. Монастир їм додавав духовної наснаги, а також економічно їх рятував. Подальша історія цього села відома: Друга світова війна, поступове виселення, і вкінці тотальне опустіння.
Отець Йосафат Жан відійшов у вічність 8 червня 1972 року в Ґримзбі в Kанаді, де він був і похований. Пізніше його тлінні останки були перенесені до канадського міста Мондеру, що в провінції Aльберта. Там засновано музей, який було створено на основі колекції мистецьких творів, зібраних о. Жаном.
Сьогодні села Камениця, Стара та Нова Дуброва більше не існують. Там, де колись жили українці, знову росте ліс. Мешканці тих сіл роз'їхалися по всіх закутках світу. Та ми не можемо дозволити, щоб разом з тими українськими колоніями у Боснії у небуття пішла і пам'ять про тих відданих працівників у Господньому винограднику, які віддали усе своє життя на служіння людям і Церкві. Між ними особливе місце належить цьому відданому українському священикові французького роду отцю Йосафату Жану.

Джерела:
1. Dr Mirko Boic: Progon grko-katolika u Bosni, “Katolicki list” br. 22, Zagreb, 1925.
2. Микола Чубатий: Слово про українського патріота французького роду, «Світло», Торонто, листопад 1972 р.
3. Zenia Keyman: A Turbulent Life, Verdun, Quebec, 1990.