Довгими зимовими вечорами збиралися колись жінки і вишивали. Одна за другою велися розмови, а невтомні руки майстринь вишивали, щоб прикрасити свої домівки прекрасними українськими вишивками. А узори вишивок, як правило, були не тільки простими прикрасами, але й оберегами, які захищають найрідніших. Як кажуть, справжній оберіг не можна купити, його треба отримати в подарунок від рідної людини. І наші бабусі, наші матері старалися вишити своїм найріднішим рушники, серветки, сорочки чи подушки, передати наступним поколінням прекрасні українські вишивки.
            Марія Прицеп з Інджії любов до української вишивки, української пісні та українських народних звичаїв перейняла від своїх батьків та бабусі Катерини Небесний. Саме бабуся Катерина навчила Марію вишивати і привила їй любов до цього прекрасного заняття. Пані Марія згадує, що ще дівчиною любила вишивати і багато вишивала. Першу сорочку вишила своєму чоловікові. Згадує, як баба Катерина вчила її,щоб кожний хрестик йшов в один бік, і так і вишивала сорочку чоловікові.
            Марія завжди старалася знаходити час для вишивання, а тепер, коли вийшла на пенсію, вишивці - своєму улюбленому заняттю - може посвятити більше часу. Вона каже, що як любиш якесь заняття чи роботу, то тоді нічого не є важко.
            Марія раніше вишивала багато гобеленів, але тепер її приваблюють вишивки, виконані «хрестиком», червоними і чорними нитками. Вона розповідає, що вишивати гобелени легше, але вишивка «хрестиком»-це наша народна українська вишивка. «Колись старші жінки говорили, що справжня українська вишивка має бути «хрестиком», чорними і червоними нитками»,- каже Марія Прицеп.

            Марія зібрала цілу колекцію вишитих речей. Це і рушники, і серветки, і скатертини, що демонструють колорит і самобутність, витончений смак і високу майстерність вишивальниці.
А почесне місце серед різноманітних вишивок займають вишитий «Заповіт» Тараса Шевченка, молитва «Отче наш» та український герб.
Вишитий нею «Отче наш» подарувала і церкві Успення Пресвятої Богородиці в Інджії, а також своїм синам Ігору та Володимирові.
Тут, в колекції вишитих речей, знаходяться сорочки, які Марія вишила своєму сину та онукам. І далі вишиває різноманітні речі для своїх дітей та онуків. «Онуку Єлену навчу вишивати, коли підросте, їй передам і вишивки, і ту свою любов до вишивки», - каже вишивальниця.
Марія Прицеп часто презентує українську народну вишивку на різних маніфестаціях. Її вишивки можна було побачити на етновиставках на Фестивалях української культури «Калина» 2009 року в Вербасі, 2010 року в Сремській Мітровиці. Минулого 2011 року Марія Прицеп була організатором етновиставки на Фестивалі «Калина» в Інджії. Також свої вишивки представила на етнофестивалі в Інджії в травні 2011 року, на традиційній маніфестації «Пударські дні» в Сланкаменачких Виноградах, на Ярмарку творчості сільських жінок Воєводини у жовтні 2011 року.
Голка з ниткою та полотно завжди знаходяться в її сумці. Свої вишивки брала зі собою і в далеку Австралію, де побувала кінцем 2010 року, в гостях у сина Володимира та невістки Славіци. Чимало вишивок подарувала там своїм родичам та знайомим, а розпочала там вишивати нові вишивки, взявши візерунки від українських жінок, які проживають в Австралії.




Прекрасні вишивки Марії Прицеп не залишились непоміченими, неодноразово до неї звертаються люди, які зацікавлені придбати її вишивки. Але Марія каже, що в даний час вишиває для своїх дітей та онуків, а в найближчий час, можливо, розпочне робити вишивки на замовлення.
Крім вишивок Марія разом зі своїм чоловіком Стефаном успішно займається і бджільництвом. У їхньому господарстві знаходиться 25 вуликів. А чи не найбільше часу і уваги Марія приділяє своїм онукам Борисові і двійнятам Єлені та Миколі.