Давнього 1860 року Божого народився мій дід Іван Ардан у Галичині, в селі Граб Перемишлянського району на Львівщині. Воєнними хвилями все мінялося, назви місць, вулиць, міст і держав, а у багатьох людей не було відваги признаватися, хто вони, звідкіля вони... як колись, так і сьогодні. Історія тече, мов ріка. Будучи свідком того часу, вважаю за потрібне розказати про частину життя своїх предків.
Відомо, що для українців ніде не квітли троянди. Вони все шукали чогось кращого. Шукали можливості перемін, на краще чи гірше, але щоб щось нового сталося. Так, Іван Ардан у великій сім’ї мріяв про краще життя. Закінчив гімназію, а на той час це була солідна освіта. Виріс гарним парубком та зараз знайшлися старости. Знайшли йому гарну дівчину з багатої родини. У них було багато землі, а це було основним багатством, та мій дід оженився. Коли доглянулися до тодішніх законів, помітили, що ця подружня пара не з одного суспільного рівня, тому дід не мав права на спадкоємство а для баби була втрата боярських привілеїв, це була ганьба вийти заміж за звичайного селянина. Тому брати бабці назбирали “милостиню” і випровадили сестру й зятя в світ. Тодішня Австро-Угорщина була сильною державою і було можливо піти в інші реґіони та й за океан. Виїхали вони на Балкани, до Срему, зупинилися біля Шіду (нинішня Сербія). Там погодили одну хату, заплатили аванс. Знайшлося і дитятко. Дід виїхав до Америки на заробітки, а баба залишилася.
Дід працював в Америці десять років. Заробивши трохи грошей, повертався до сім’ї з наміром сплатити куплену хату. По дорозі підхопили його злодії, запустили орійний дим, приспали його, розпороли підшивку куртки, де він зашив зароблені гроші, та обікрали. У Будапешті ледве розбудили його. Коли дізнався, що з ним сталося, по кишенях познаходив ще деякі дрібні гроші та губну гармонійку, яку дуже любив. Він рушив по вулицях Будапешту, граючи на гармонійці, та одержав “мистецьке змилування”. Назбиравши трохи грошей, пішов до Трєсту на Адріятику, купив квиток на пароплав і повернувся до Америки, а додому ані не звернувся.
І друге нещастя трапилося. Господар, який продав йому хату, не дочекався сплати решти грошей, його сім’ю вигнав з хати. Дід запросив сім’ю до себе в Америку. Там прожили наступних 15 років. Баба мала сильні болі у голові і ніяк не могла звикнути до американського способу життя. Постійно вимагала повернутися. Залишивши найстаршу доньку в Америці, вони повернулися до Прнявору, де вже було поселених українців з Галичини. Дід любив лісові площини і захотілось йому повернутись до Боснії. Тут вже панувала Австро-Угорщина та населювала поляків, чехів, італійців, але найчисленніші були українці, які вже й мали свою церкву. Дід у корчмі зустрів одного серба, якого прняворське панство висміювало та кепкувало з нього. Дід заступився за нього та почастував його. Так одержав від нього довір’я і заприятелював із ним. Був то Шпіро Подгорац. Пізніше дізнався, що він багатий чоловік та голова великої родини Подгорців. Від нього дід купив 200 гектарів лісу.
Якраз на той час у цьому реґіоні почалася будова залізничної дороги і дід збагатився, продаючи дуби свого лісу для порогів під залізничні шини.
Життя проходило далі. У діда Івана було четверо дітей. Мій батько Павло був наймолодшим. Прийшла війна 1914 року. Два сини вже були дорослі. Федір і Янко пішли на війну, як австрійські солдати, до Галичини, де боролися проти своїх. Федір здався росіянам, а Янко залишився у Чехії. З російського війська Федір зголосився добровольцем на Солунський фронт, там і загинув, а Янко повернувся додому, але незадовго помер від запалення легенів. Федір не був жонатим і не мав нікого, а Янко був одружений і мав одну дочку, яка пізніше віддалася за Мазурека, з яким народила п’ять синів та дві дочки, з яких на сьогодні двоє живуть у Вуковарі, Хорватія. Стрий Стефан мав два сини та дві дочки. Обоє синів померли. Одна дочка живе зі сином у Білгороді.
Мій батько Павло мав трьох синів і три дочки. Найстарша сестра віддалася за Самборського, мають одного сина Івана і одну дочку Марію, яка віддана за Копестеньського і має дочку Славіцу. Друга сестра віддана за Тушека і має сина Івана. Я, Олександр, найстарший у батька син, маю одного сина Івана і дочку Соню. Живемо у Петроварадині, Новий Сад. Колись жив у Прняворі, в Боснії. У Новому Саді живе мій брат Петро, маґістр технічних наук. Обоє ми вже на пенсії. Третій брат Славко живе в Австралії і має двох синів. Рідко бачимося.
У Прняворі я часто ходив до українського Товариства ім. Тараса Шевченка, люблю дружитися у громаді. У Новому Саді я є постійним членом Товариства “Кобзар”. Люблю своє, вважаю, що кожний повинен себе проявити – хто він, ким і звідки він є. Нехай не забуває цього. Деякі вже забули, дехто не не хотів, а дехто і не смів. Але ми, попри всі заворушення, воєнні вітри, чуму, холод і голод, ми залишилися на своєму. Радо би дізналися про коріння та життєві шляхи інших родин, про які слід написати в нашій газеті “Рідне слово”.